Цікава легенда є про Кам’янець-Подільський, вона пояснює, чому Осман ІІ не нападав на цю фортецю.

За легендою, 1620 року Осман ІІ зайняв Хотин, а потім переправив через Дністер своє 200-тисячне бездоганно  оснащене військо. Підступивши до фортеці, султан став гадати, як її захопити. Оглянув її з усіх боків – вона таки неприступна: стіни височенні, усюди скелі. Аж тут бачить султан: річка Смотрич вийшла з берегів (то запрацювала шлюзова система).
 Турецький султан поглянув на цю непоборну силу і спитав у своїх вояк:

– Хто побудував це місто-фортецю?

– Аллах побудував, – відповіли яничари, які щойно взяли Хотинську твердиню.

– Якщо Аллах побудував – тільки Аллах зможе взяти, – промовив Осман ІІ і наказав своєму війську повернутися.

Крокуючи історією "Розвитку фортифікацій на території України" перейдемо до третього етапу. 

До цього етапу належать замки євпропейського зразку, що відрізнялись від українських наявністю декількох дворів із обов'язковою цитаделью в центрі фортеці.

Вдалим прикладом такого типу фортифікацій є Аккерманська фортеця.

Білгород-Дністровська фортеця є однією з найбільших середньовічних фортець в Україні. Периметр її стін становить 2,5 км, а загальна площа — понад 9 га. Товщина стін коливається від 1,5 до 5 метрів, а висота стін та башт — від 5 до 15 метрів. З півночі фортечні мури майже впритул підступають до Дністровського лиману. З інших трьох боків фортецю оточує рів, сучасна глибина якого сягає 13-14 метрів. Внутрішня стіна рову на кілька метрів вища ніж зовнішня.

Основу фортечного комплексу становить цитадель — найбільш укріплена частина, збудована ще генуезцями. Раніше вона складалася з чотирьох великих башт, з'єднаних потужним муром. Башти ці мали власні назви: Придвірна (північно-східна), Комендантська (південно-східна), Темниця (південно-західна) та Скарбниця (північно-західна). Нині башта Скарбниця напівзруйнована, решта ж перебувають практично у відмінному стані. Площа двору цитаделі — 300 квадратних метрів. Тут є багато приміщень та розгалужена мережа підземних ходів. Підземні хь, практично не досліджені. Колись у цитаделі містився комендантський палац.

Фортеця розділена внутрішніми стінами на кілька дворів, які могли бути самостійними фортифікаційними об'єктами. Цитадель розташована на території Гарнізонного двору. Цей двір має площу близько двох гектарів. Раніше він був забудований казармами, стайнями та складами боєприпасів.

Найбільший двір фортеці — Громадянський. Його площа 5 га. Колись він був забудований житловими спорудами. В турецький період тут стояла велика мечеть. Але у XIX столітті усі житлові будівлі двору були розібрані. До цього двору веде центральна брама фортеці — Кілійська.

Був у фортеці і третій двір — Карантинний (інші назви Портовий, Господарський). Він був призначений переважно для торгівлі та складів. Але від цього двору практично нічого не залишилося. Двори оточені високими мурами із системою башт. Три найбільші башти Громадянського двору мають власні назви: Овідієва (Дівоча), Сторожова та Пушкіна.

                           Бучацький замок

Бучач можна сміливо віднести до трійки найцікавіших для туриста – поцінувала старовини міста Тернопільщини наряду з Чортковом та Бережанами. Кількість різноманітних пам’яток на душу населення (близько 12 тис мешканців) тут дійсно зашкалює. І нехай місцевий замок сьогодні сама руїна, Бучач – це місто, в якому створили кращі свої шедеври скульптор Пінзель і архітектор Меретин, серед яких – найвишуканіша в Україні ратуша та декілька культових храмів.

Місто Бучач лежить у звивистій долині річки Стрипи, що утворює природний кордон між історичним Поділлям та Галичиною. Його назва походить від слов’янського слова «буча», що означає швидку весняну воду. Деякі вчені припускають, що місто було засновано у 1260 році, але перша офіційна згадка про Бучач і його укріплення відноситься до 1379 року. У той час містом володів знатний рід феодалів литовського походження Бучацьких гербу «Абданк». Пізніше вони сполонізувалися, а галицький староста Михайло Бучацький навіть допомагав полякам відбирати Поділля у литовців. Про могутність Бучацьких свідчить той факт, що їм належали колишні литовські землі аж до чорноморського узбережжя.

В останній чверті XIV століття на місці старих укріплень на плоскогір’ї над Стрипою Бучацькі розпочали зведення замку, використовуючи звичний для цих місць будівельний матеріал – темно-червоний камінь-пісковик. Ті укріплення зі стінами більше 3 метрів завтовшки, частково дійшли до нашого часу. Сьогодні це – північна частина фортечних руїн. При розкопках цієї частини фортеці були винайдені готичні капітелі порталу, що є свідоцтвом існування у ті часи костелу на території замку.

Магдебурзьке право Бучач одержав у 1515 році. В той час він славився своїми великими ярмарками. Відомо, що у 1558 році вони проводилися двічі на рік, а щочетверга відбувалися звичайні торги. Більшість міщан була ремісниками або рільниками.

Рід Бучацьких згас на початку XVI століття. У 1501 році помер останній чоловік з роду – Руський воєвода, єпископ кам’янецький, холмський і полоцький Яків Бучацький. Його донька Катерина вийшла заміж на панаТворковського, у власність якого перейшов замок. Щоб продовжити славетний рід Бучацьких, Творковський взяв собі прізвище дружини. Але й цей рід за сотню років вигас. Після цього замок деякий час належавГольським. Творковські укріпили замок, звівши могутніші оборонні мури з плиток місцевого пісковику і вапняку.

На початку XVII століття Бучач за посагом Катерини Бучацькоїпереходить до брацлавського воєводи Стефана Потоцького, який був одружений на сестрі київського митрополита Петра Могили Марії Могилянці. Саме їй приписують розширення і зміцнення замку та надання йому слави найнеприступнішого у цих краях. Фортецю було розширено шляхом добудови у її південній частині двох напівкруглихвеж-бастей з заходу і сходу. До нашого часу збереглася східна бастея і частина оборонного муру, що має два яруси. Мури мали три яруси бійниць, пристосованих для ведення перехресного вогню. На верхньому ярусі було влаштовано дерев’яну бойову галерею. З внутрішнього боку замкових мурів збереглися кам’яні опори, які також призначалися для ведення перехресного обстрілу.

На території замку Потоцькі звели палац у стилі ренесанс, який прилягав до східної бастеї. Палац був прикрашений аркадами. До нього вів підйомний міст з пандусом. Посеред двору напроти палацу влаштували граний фонтан. Від колишнього палацу збереглися лише фрагменти стін.

У 1648 замок не зуміли взяти козаки Богдана Хмельницького, а у 1665 та 1667 роках його штурмували татари, і так само безуспішно. Але настав 1672 рік, поли Поділля захопили турки. Штурмом бучацького замку керував сам султан Магомет IV, а у військових діях з боку турків активно брали українські козаки під проводом гетьмана Петра Дорошенка. Тодішній власник Ян Потоцький та той час був відсутній, тому оборону замку довелося приймати його дружині Терезі Потоцькій. Пропозицію султана здатися вона відкинула. Замість того направила йому записку, в якій зазначала, що перемога над жінкою не принесе йому великої слави. Воїни отримали наказ зняти облогу, а сам султан задовольнився подарунками.

Та це не врятувало ні Поділля, ні Бучач. 18 жовтня того ж року під старою липою, що збереглася неподалік від замку, було укладено ганебний для Польщі Бучацький мир, який розділив місто по Стрипіна дві частини: західна частина залишилася Польщі, східна відійшла до Туреччини. А якщо точніше, то була оголошена самостійною Українською державою під протекторатом Туреччини, як плата гетьманові Дорошенку за допомогу у здобутті Поділля. На цілих 11 років Стрипа стала кордоном між сходом і заходом. Крім того, згідно з договором Річ Посполита зобов’язувалася щороку платити туркам данину у розмірі 22 тис. золотих. Польський сейм не ратифікував цю угоду, і війна продовжилася. У 1676 рік замок знов зруйнували турецькі війська під керівництвом Ібрагіма Шишмана.

У лоно Речі Посполитої місто повернулося у 1683 році. Того ж року його відвідав король Ян ІІІ Собєський. Повертаючись з перемог над турками він пив воду з джерела поблизу замку. Джерело існує і зараз. На згадку про цю подію його називають «джерелом Собєського».

У 1684 році Бучач відвідав французький придворний Далейрац разом з королем і залишив наступний опис замку: "Збудований з каменю на кілька високих поверхів і на дуже товстих та міцних мурах над містом на вершині стрімкої гори. Замковий двір прикрашений низкою галерей і багатьма іншими особливостями архітектури, замикає в собі прекрасну фонтанку, яка б'є джерелом чистої і холодної води".

У 1687 за наказом короля власник Ян і Микола Потоцькі швидко відбудували замок, і до середини XVIII століття він залишався обороноздатним. Згодом військова загроза з боку турків і татар зникла, і замок починає занепадати. На початку ХІХ століття Павло і Каетан Потоцькі дозволили розбирати оборонні мури, з чим місцеві мешканці успішно впорювалися.

І на останнє, легенда. Її бучацький замок також має. Вона розповідає про підземний хід, який починався біля круглої вежі і вів у різні частини міста, і навіть до Підзамочка і Монастирка. Хід був такий широкий, що скрізь того могла вільно проїхати карета. Одна з таких карет, золота карета, що належала Марії Могилянці разом із скарбами якогось пана Каньовського так і залишилися у підземеллях замку. Перевірити легенду та винайти скарби місцевих археологам не вдалося: повітря в підземеллі виявилася отруйним…

З замкової гори майже усе місто, як на долоні. Хоча б заради цього треба піднятися до руїн замку.

Панорама середмістя:

Василіанський монастир:

Нетуристична частина міста: 

Ратуша і костел:

 

http://andy-travel.com.ua/buchackyy-zamok

Крокуючи #марафономлегенд ми вже на поступах до гори Бона, з якої видніються, на превеликий жаль, руїни Кременецького замку, що знаходиться в Тернопільської області, в невеличкому місті Кременець.

Кременець, прекрасне містечко на півночі Тернополя з населенням у 20 тисяч чоловік, районний центр, візитівкою якого є Кременецький замок, що височіє над містом і є його гордістю. Легенди замку…є мабуть найцікавішою сторінкою його історії.

За одною легендою описується ніби то Бона  заховала у Кременецькому замку великий клад! Кажуть, скрині із золотом вивозили сотні або й тисячі возів! Але усього багатства із Кременця ніби так і не забрали – залишили для нащадків у таємничих підземеллях. Тому вірять: душа королеви тиняється замком, тримаючи в зубах ключі від скарбниці. Той, хто побачить вінценосну примару, ба навіть її поцілує (і, відповідно, видере з рота ключа), має шанс розбагатіти, проте це може зробити тільки незайманий хлопець. Втім трапляється це тільки на Великдень, і з останнім ударом дзвона двері скарбниці зачиняються назавжди, разом і з жадібним хлопцем, на радість нечистій силі.

Наступна легенда оповідає, що королева Бона якось спокусила усю замкову залогу – 500 вояків! І коли розлючений король Сигізмунд I Старий прибув, аби власноруч стратити коханців дружини, вона випрохала помилування для кожного третього, дев’ятого і двадцять сьомого солдата. Відтоді третій, дев’ятий і двадцять сьомий тост – за жінок!

        З гори Бона відкривається така краса, що ні словами, ні жодними фотографіями чи відео цього передати навіть і трохи неможливо, це треба побачити. Саме для цього екскурсійні групи туристів щодня приїжджають сюди аби познайомитись з незабутньою атмосферою фортеці та відпочити, ще й у такому гарному місці - серед зелених Кременецьких гір на Тернополі!