Незважаючи на погану погоду до нас все одно дійшла чудова группа! Дуже уважні і розумні дітки порадували своєю активністю і "на відмінно" відповіли на всі питання вікторини!

А тепер у рамках нашого #МарафонуЛегенд  помандруємо до Невицького замку, що знаходиться у Закарпатській області.

Колись дуже давно в долині річки Уж поселилась турецька царівна. Це була жорстока чародійка, і народ прозвав її Поганою Дівою.

Задумала Погана Діва на крутій горі над Ужем серед дрімучих лісів побудувати для себе неприступну фортецю. Яничари зганяли людей піднімати на гору каміння і будувати твердиню. Для міцності вапно Погана Діва наказала гасити молоком та білками яєць. Та навіть цього їй показалося замало? і вона наказала примішувати до вапна материнське молоко. Почали помирати маленькі діти. По всій долині стояв плач, та Погана Діва лише посміхалася.

Та навіть цього Діві не вистачило. Задумала вона додавати до вапна ще й людську кров.

Не стало народу легше навіть тоді, коли замок було вже збудовано. Вояки Поганої Діви рискали по селах, сама вона з башти замка стежила за перехожими. Хто йшов попри замок та не кланявся їй низенько, тому вона веліла голову рубати. Стали люди це місце обходити.

Жив в той час в недалекому селі Ореховіце робітник Іванко. Він якось сказав своєму хазяїнові, що визволить народ від Поганої Діви, як тільки стане царем.

- Коли це залізо заквітне, тоді ти будеш царем, - відповів хазяїн, встромивши в землю істик (паличку з наконечником для чищення плугу).

Раптом на його очах істик перетворився в зелений кущ з пишними трояндами. Відпустив хазяїн Іванка, пішов той в Ужгород, де якраз вибирали царя. Хтось запропонував зібравшимся аристократам, що ніяк не могли розібратися поміж собою, підкинути в повітря золоту царську корону. На чию голову вона опуститься, той царем і буде.

Підкинули. І впав цей вінець на голову Іванка.

- Не бути мужику царем, - сказали аристократи. І знов підкинули корону. З тим же результатом. І в третій раз корона опустилася все на ту ж голову... що робити – став Іванко царем. Зібрав він велике військо, а також велів зігнати великі стада худоби. Пішло це стадо по направленню замку. Було вже темно, Іванко наказав прив‘язати до кожної тварини дзвіночок, а поміж роги поставити в‘язанку сіна та підпалити її.

- Коли все стадо з ревінням посунуло на фортецю, то Погана Діва прокинулася від страшного галасу. Перестрашилась царівна, вскочила на свого чарівного коня і помчала в бік Ужгорода. Та Іванко помітив утікачку – і почалася погоня. Проминули вершники Ужгород, вже попереду – річка Латориця. Дорога йшла густим дубовим лісом, і Погана Діва зачепилася своїм розкішним волоссям за густі гілки та повисла на них, а кінь її поскакав далі.

- Як вже просила царівна Іванка не губити її, пропонувала своє серце... та убив Іванко жорстоку чародійку. Тіло її було спалено, а над попелом насипали курган. І зараз він стоїть під замком в долині коло поля.

За іншими даними, замок названий Невицьким тому, що повинен був захищати “невіст” (дівчат) міста. Назва поступово трансформувалась в Невицьке. В 14 ст. магнат Другет перебудував твердиню, замінив дерев‘яні укріплення кам‘яними. Кажуть, Погана Діва була його спадкоємицею. Такий персонаж дійсно існував, та була та чародійка не бусурманкою, а угорською графинею. Вона дійсно наказувала селянам в вапно яйця з молоком примішувати. Хто не слухався – того піддавали всіляким карам. Жалоби на її сваволю доходили до тогочасного короля Матьяша, він, обурений, навіть зібрав військо, щоби силоміць доставити графиню до двору для судового процесу. Та до того часу Невицький замок став настільки міцним, що міг витримати не одну осаду. Король пішов на хитрість – саме ту, з худобою, про яку народ і розказує в легенді про Іванка.

В 15 ст. замок був частково зруйнований військами князя Д‘єрдя Ракоці ІІ. З того часу споруда стояла пусткою і вважалася нечистим місцем.

 Нарешті, за третьою легендою, володар Невицького замку Упор відбив у мукачівського герцога Горо наречену — і щоб втамувати злість суперника, пообіцяв йому: якщо матиме доньку, віддасть її в 16 років в дружини герцогу. Так і сталося — і за 17 років приїхав у Невицьке старий Горо. Юна дівчина, дізнавшись, якого нареченого їй обрав батько, у розпачі кинулася з замкової башти вниз. Сама природа постала проти неприродного вчинку — і блискавка влучила в вежу, зруйнувавши твердиню.

Цікава легенда є про Кам’янець-Подільський, вона пояснює, чому Осман ІІ не нападав на цю фортецю.

За легендою, 1620 року Осман ІІ зайняв Хотин, а потім переправив через Дністер своє 200-тисячне бездоганно  оснащене військо. Підступивши до фортеці, султан став гадати, як її захопити. Оглянув її з усіх боків – вона таки неприступна: стіни височенні, усюди скелі. Аж тут бачить султан: річка Смотрич вийшла з берегів (то запрацювала шлюзова система).
 Турецький султан поглянув на цю непоборну силу і спитав у своїх вояк:

– Хто побудував це місто-фортецю?

– Аллах побудував, – відповіли яничари, які щойно взяли Хотинську твердиню.

– Якщо Аллах побудував – тільки Аллах зможе взяти, – промовив Осман ІІ і наказав своєму війську повернутися.

Крокуючи історією "Розвитку фортифікацій на території України" перейдемо до третього етапу. 

До цього етапу належать замки євпропейського зразку, що відрізнялись від українських наявністю декількох дворів із обов'язковою цитаделью в центрі фортеці.

Вдалим прикладом такого типу фортифікацій є Аккерманська фортеця.

Білгород-Дністровська фортеця є однією з найбільших середньовічних фортець в Україні. Периметр її стін становить 2,5 км, а загальна площа — понад 9 га. Товщина стін коливається від 1,5 до 5 метрів, а висота стін та башт — від 5 до 15 метрів. З півночі фортечні мури майже впритул підступають до Дністровського лиману. З інших трьох боків фортецю оточує рів, сучасна глибина якого сягає 13-14 метрів. Внутрішня стіна рову на кілька метрів вища ніж зовнішня.

Основу фортечного комплексу становить цитадель — найбільш укріплена частина, збудована ще генуезцями. Раніше вона складалася з чотирьох великих башт, з'єднаних потужним муром. Башти ці мали власні назви: Придвірна (північно-східна), Комендантська (південно-східна), Темниця (південно-західна) та Скарбниця (північно-західна). Нині башта Скарбниця напівзруйнована, решта ж перебувають практично у відмінному стані. Площа двору цитаделі — 300 квадратних метрів. Тут є багато приміщень та розгалужена мережа підземних ходів. Підземні хь, практично не досліджені. Колись у цитаделі містився комендантський палац.

Фортеця розділена внутрішніми стінами на кілька дворів, які могли бути самостійними фортифікаційними об'єктами. Цитадель розташована на території Гарнізонного двору. Цей двір має площу близько двох гектарів. Раніше він був забудований казармами, стайнями та складами боєприпасів.

Найбільший двір фортеці — Громадянський. Його площа 5 га. Колись він був забудований житловими спорудами. В турецький період тут стояла велика мечеть. Але у XIX столітті усі житлові будівлі двору були розібрані. До цього двору веде центральна брама фортеці — Кілійська.

Був у фортеці і третій двір — Карантинний (інші назви Портовий, Господарський). Він був призначений переважно для торгівлі та складів. Але від цього двору практично нічого не залишилося. Двори оточені високими мурами із системою башт. Три найбільші башти Громадянського двору мають власні назви: Овідієва (Дівоча), Сторожова та Пушкіна.

                           Бучацький замок

Бучач можна сміливо віднести до трійки найцікавіших для туриста – поцінувала старовини міста Тернопільщини наряду з Чортковом та Бережанами. Кількість різноманітних пам’яток на душу населення (близько 12 тис мешканців) тут дійсно зашкалює. І нехай місцевий замок сьогодні сама руїна, Бучач – це місто, в якому створили кращі свої шедеври скульптор Пінзель і архітектор Меретин, серед яких – найвишуканіша в Україні ратуша та декілька культових храмів.

Місто Бучач лежить у звивистій долині річки Стрипи, що утворює природний кордон між історичним Поділлям та Галичиною. Його назва походить від слов’янського слова «буча», що означає швидку весняну воду. Деякі вчені припускають, що місто було засновано у 1260 році, але перша офіційна згадка про Бучач і його укріплення відноситься до 1379 року. У той час містом володів знатний рід феодалів литовського походження Бучацьких гербу «Абданк». Пізніше вони сполонізувалися, а галицький староста Михайло Бучацький навіть допомагав полякам відбирати Поділля у литовців. Про могутність Бучацьких свідчить той факт, що їм належали колишні литовські землі аж до чорноморського узбережжя.

В останній чверті XIV століття на місці старих укріплень на плоскогір’ї над Стрипою Бучацькі розпочали зведення замку, використовуючи звичний для цих місць будівельний матеріал – темно-червоний камінь-пісковик. Ті укріплення зі стінами більше 3 метрів завтовшки, частково дійшли до нашого часу. Сьогодні це – північна частина фортечних руїн. При розкопках цієї частини фортеці були винайдені готичні капітелі порталу, що є свідоцтвом існування у ті часи костелу на території замку.

Магдебурзьке право Бучач одержав у 1515 році. В той час він славився своїми великими ярмарками. Відомо, що у 1558 році вони проводилися двічі на рік, а щочетверга відбувалися звичайні торги. Більшість міщан була ремісниками або рільниками.

Рід Бучацьких згас на початку XVI століття. У 1501 році помер останній чоловік з роду – Руський воєвода, єпископ кам’янецький, холмський і полоцький Яків Бучацький. Його донька Катерина вийшла заміж на панаТворковського, у власність якого перейшов замок. Щоб продовжити славетний рід Бучацьких, Творковський взяв собі прізвище дружини. Але й цей рід за сотню років вигас. Після цього замок деякий час належавГольським. Творковські укріпили замок, звівши могутніші оборонні мури з плиток місцевого пісковику і вапняку.

На початку XVII століття Бучач за посагом Катерини Бучацькоїпереходить до брацлавського воєводи Стефана Потоцького, який був одружений на сестрі київського митрополита Петра Могили Марії Могилянці. Саме їй приписують розширення і зміцнення замку та надання йому слави найнеприступнішого у цих краях. Фортецю було розширено шляхом добудови у її південній частині двох напівкруглихвеж-бастей з заходу і сходу. До нашого часу збереглася східна бастея і частина оборонного муру, що має два яруси. Мури мали три яруси бійниць, пристосованих для ведення перехресного вогню. На верхньому ярусі було влаштовано дерев’яну бойову галерею. З внутрішнього боку замкових мурів збереглися кам’яні опори, які також призначалися для ведення перехресного обстрілу.

На території замку Потоцькі звели палац у стилі ренесанс, який прилягав до східної бастеї. Палац був прикрашений аркадами. До нього вів підйомний міст з пандусом. Посеред двору напроти палацу влаштували граний фонтан. Від колишнього палацу збереглися лише фрагменти стін.

У 1648 замок не зуміли взяти козаки Богдана Хмельницького, а у 1665 та 1667 роках його штурмували татари, і так само безуспішно. Але настав 1672 рік, поли Поділля захопили турки. Штурмом бучацького замку керував сам султан Магомет IV, а у військових діях з боку турків активно брали українські козаки під проводом гетьмана Петра Дорошенка. Тодішній власник Ян Потоцький та той час був відсутній, тому оборону замку довелося приймати його дружині Терезі Потоцькій. Пропозицію султана здатися вона відкинула. Замість того направила йому записку, в якій зазначала, що перемога над жінкою не принесе йому великої слави. Воїни отримали наказ зняти облогу, а сам султан задовольнився подарунками.

Та це не врятувало ні Поділля, ні Бучач. 18 жовтня того ж року під старою липою, що збереглася неподалік від замку, було укладено ганебний для Польщі Бучацький мир, який розділив місто по Стрипіна дві частини: західна частина залишилася Польщі, східна відійшла до Туреччини. А якщо точніше, то була оголошена самостійною Українською державою під протекторатом Туреччини, як плата гетьманові Дорошенку за допомогу у здобутті Поділля. На цілих 11 років Стрипа стала кордоном між сходом і заходом. Крім того, згідно з договором Річ Посполита зобов’язувалася щороку платити туркам данину у розмірі 22 тис. золотих. Польський сейм не ратифікував цю угоду, і війна продовжилася. У 1676 рік замок знов зруйнували турецькі війська під керівництвом Ібрагіма Шишмана.

У лоно Речі Посполитої місто повернулося у 1683 році. Того ж року його відвідав король Ян ІІІ Собєський. Повертаючись з перемог над турками він пив воду з джерела поблизу замку. Джерело існує і зараз. На згадку про цю подію його називають «джерелом Собєського».

У 1684 році Бучач відвідав французький придворний Далейрац разом з королем і залишив наступний опис замку: "Збудований з каменю на кілька високих поверхів і на дуже товстих та міцних мурах над містом на вершині стрімкої гори. Замковий двір прикрашений низкою галерей і багатьма іншими особливостями архітектури, замикає в собі прекрасну фонтанку, яка б'є джерелом чистої і холодної води".

У 1687 за наказом короля власник Ян і Микола Потоцькі швидко відбудували замок, і до середини XVIII століття він залишався обороноздатним. Згодом військова загроза з боку турків і татар зникла, і замок починає занепадати. На початку ХІХ століття Павло і Каетан Потоцькі дозволили розбирати оборонні мури, з чим місцеві мешканці успішно впорювалися.

І на останнє, легенда. Її бучацький замок також має. Вона розповідає про підземний хід, який починався біля круглої вежі і вів у різні частини міста, і навіть до Підзамочка і Монастирка. Хід був такий широкий, що скрізь того могла вільно проїхати карета. Одна з таких карет, золота карета, що належала Марії Могилянці разом із скарбами якогось пана Каньовського так і залишилися у підземеллях замку. Перевірити легенду та винайти скарби місцевих археологам не вдалося: повітря в підземеллі виявилася отруйним…

З замкової гори майже усе місто, як на долоні. Хоча б заради цього треба піднятися до руїн замку.

Панорама середмістя:

Василіанський монастир:

Нетуристична частина міста: 

Ратуша і костел:

 

http://andy-travel.com.ua/buchackyy-zamok

Крокуючи #марафономлегенд ми вже на поступах до гори Бона, з якої видніються, на превеликий жаль, руїни Кременецького замку, що знаходиться в Тернопільської області, в невеличкому місті Кременець.

Кременець, прекрасне містечко на півночі Тернополя з населенням у 20 тисяч чоловік, районний центр, візитівкою якого є Кременецький замок, що височіє над містом і є його гордістю. Легенди замку…є мабуть найцікавішою сторінкою його історії.

За одною легендою описується ніби то Бона  заховала у Кременецькому замку великий клад! Кажуть, скрині із золотом вивозили сотні або й тисячі возів! Але усього багатства із Кременця ніби так і не забрали – залишили для нащадків у таємничих підземеллях. Тому вірять: душа королеви тиняється замком, тримаючи в зубах ключі від скарбниці. Той, хто побачить вінценосну примару, ба навіть її поцілує (і, відповідно, видере з рота ключа), має шанс розбагатіти, проте це може зробити тільки незайманий хлопець. Втім трапляється це тільки на Великдень, і з останнім ударом дзвона двері скарбниці зачиняються назавжди, разом і з жадібним хлопцем, на радість нечистій силі.

Наступна легенда оповідає, що королева Бона якось спокусила усю замкову залогу – 500 вояків! І коли розлючений король Сигізмунд I Старий прибув, аби власноруч стратити коханців дружини, вона випрохала помилування для кожного третього, дев’ятого і двадцять сьомого солдата. Відтоді третій, дев’ятий і двадцять сьомий тост – за жінок!

        З гори Бона відкривається така краса, що ні словами, ні жодними фотографіями чи відео цього передати навіть і трохи неможливо, це треба побачити. Саме для цього екскурсійні групи туристів щодня приїжджають сюди аби познайомитись з незабутньою атмосферою фортеці та відпочити, ще й у такому гарному місці - серед зелених Кременецьких гір на Тернополі!  

Сьогоднішній день приніс  цікаву несподіванку для студентів-працівників виставки. Зазвичай екскурсовод проводить екскурсію і відвідувачі розходяться після огляду експозиції. Лише деякі люди справді зацікавленні в нашій культурній та історичній спадщині приходять декілька разів. Та сьогодні, ми вперше зіткнулися з тим, що наші відвідувачі повертаються і приносять свої власні матеріали. Серед цих матеріалів були й фото замків що знаходяться на нашій виставці, лише зроблені в 1970рр. 

Деякі з них були у вигляді слайдів і переглянути їх можливо було лише на  спеціальному приладі, що дуже цікаво і незвично  для сучасної молоді. 

Цікаве сусідство в  Кам`янці - Подільскому.(історичний музей 1978 р.)

Дякуємо Вам за таку активність!

А наступним етапом "Розвитку фортифікацій на території України" стали донжони

Замки-донжони представляють собою укріплену вежу. Будували його на узвишші, оточували частоколом або кам'яним муром, а іноді і ровом. З розвитком військової архітектури донжон став цитаделлю замку, що стоїть окремо вежею в самому недоступному місці фортеці, головним притулком під час нападу ворога. В Європі вони з'являються ще в ХІ ст, а на території України в перв. підлога. ХIV ст.

Вхід до вежі був тільки один. Його підіймали над рівнем землі і влаштовували сходи або навіть рів з підйомним мостом, щоб нападники не могли використовувати таран. Кімната відразу після входу іноді використовувалася для роззброєння відвідувачів, адже донжон - це свята святих замку, не можна було допустити можливість проникнення в нього озброєного ворога. Також тут розташовувалася варта. Збоку в стіні влаштовували альков з невеликою наскрізний дірою, яка використовувалася в якості туалету. Подібний пристрій був на кожному поверсі. У підвалі вежі зберігали продукти, а також це було одне з найбезпечніших місць для зберігання скарбів знаті. Однак були у нього і більш прозаїчні функції - тут також розташовувалися камери ув'язнених і зливна яма. На другому поверсі влаштовували хол для зустрічей і бенкетів. Так як площі приміщень були невеликі, то кухня найчастіше знаходилася за межами донжона. Також тут або поверхом вище була невелика каплиця. Як правило, на території кожної фортеці була своя церква, але господарі замку і їх титуловані гості могли молитися окремо. На самому верхньому поверсі розташовувалися кімнати пана замку і його наближених. Тобто вони були максимально віддалені від входу в башту, щоб забезпечити їм найкращий захист. Над спальнею панів був безпосередньо дах, по колу якого йшла галерея для варти, іноді пристроювалися додаткові маленькі вежі.

Прикладом такого типу замків є Середнянський замок, розташований в селищі міського типу Середнє Ужгородського району Закарпатської області.

Заснований орденом тамплієрів ще у ХІІ столітті. Вони використовували замок як митний пост, а деколи як місце стояння невеликих гарнізонів війська. Це єдиний замок Закарпаття, в якому в незакінченому виді збереглись риси романського стилю. Нині він хоча по праву й вважається однією з головних пам'яток Закарпаття, перебуває в жалюгідному стані недоглянутого румовища.

Середнянський замок утворює всього лиш одна чотирикутна могутня кам'яна башта-донжон — головна й найхарактерніша ланка романської середньовічної твердині, прообразом якої були давньоримські прикордонні сторожові вежі на Рейні та Дунаї.

Спочатку донжон Середнянського замку був триярусним з балковим міжповерховим перекриттям. Кладка стін башти — кам'яна бутова. Для більшої міцності кути башти з зовнішньої боку викладені кам'яними квадратами, а стіни з обох боків акуратно облицьовані відшліфованим каменем, що не тільки підсилювало міцність стін башти, але й значно пом'якшувало суворість споруди. Висота башти сягає 20 метрів, а товщина стін — 2,6 метрів.

Вхід у башту-донжон з метою безпеки був розміщений на рівні другого ярусу по центру східної стіни. До нього вела з боку двору дерев'яна драбина, яка при необхідності (небезпеці) легко демонтувалась, а то й спалювалась. Другий ярус утворювали три приміщення. В одному з них були сходи, які вели на третій ярус. Перекриття між другим і третім ярусами було плоске на дерев'яних балках. Стіни третього ярусу збереглися фрагментарно. З другого поверху ще одні білокам'яні сходи, фрагменти яких були виявлені під час недавніх археологічних робіт, вели на перший ярус. В першому ярусі було два приміщення — «східне» та «західне», розміри яких 11,2 × 6 м. Посередині стіни, що розділяє приміщення й має товщину 1,3 м, є пройма для дверей завширшки 80 см. Неподалік «дверей» у підлозі «східного» приміщення видно яму, засипану камінням. Вірогідно тут був колодязь

А відтепер ще однією рубрикою нашого блогу стане "Розвиток фортифікацій на території України"!

Дерев'яні укріплення з'являються на території України в епоху Київської Русі в ІХ-ХІ ст. для захисту державних кордонів. При відсутності вогнепальної зброї і слабкому застосуванні важких облогових машин дерев'яні стіни були достатнім захистом проти нападів. Міські укріплення складалися з таких елементів: рів, міські стіни і забрала на стіні - паркан з дерев'яних брусів, які захищали городян від ворожих стріл і каменів; вал, зазвичай піднімався безпосередньо над ровом і нерідко насипаний із землі, взятої при виїмці рову. Стіни зміцнювалися вежами іноді на кам'яному фундаменті. У великих містах зміцнення складалася з внутрішньої фортеці, дитинця і зовнішніх укріплень. У місто вели ворота, кількість яких залежала від розмірів поселення. У великих центрах в межі міста поступово включалися міські передмістя, оточені легкими укріпленнями у вигляді частоколу, поставленого на невисокому валу. Подібне зміцнення називалося «острогом».

Фортеця зазвичай будувалася на природному узвишші, найчастіше на мисі при впадінні однієї річки в іншу.

Свою розповідь ми почнемо з унікальної оборонної пам'ятки Київської Русі ІХ-ХІІІ століття, що розташована у с. Урич Сколівського району Львівської області.

Неповторність Тустані полягає не лише у її природних особливостях, хоча скеля сама по собі вражає. Унікальність Тустані полягає ще й у можливості точного (90%) відтворення дерев’яної забудови, що існувала на скелях. Річ у тім, що будівничі, споруджуючи неприступну дерев’яну фортецю на скелях, довбали в камені пази для закріплення дерев’яних конструкцій. Дерева давно немає, а сліди в камені збереглися. Місто-фортецю Тустань творить комлекс скель Камінь, Острий Камінь, Мала Скеля, Жолоб та скелі, які прилягають до хребта Воронового.

Дослідженя фортеці Тустань розпочалося у 1971 році під проводом художника та археолога Михайла Рожка. Саме завдяки його роботам можна уявити, як виглядала руська твердиня.

Із Закарпаття помандруємо до Львівщини, а саме до Олеського замку, що в Буському районі. Є тут, звісно, свої привиди, але не про них мова. Цей замок особливо визначний для поляків, бо тут у 1629 році народився майбутній король Польщі Ян ІІІ Собеський. І от саме з про його народження є дуже цікава легенда.

Кажуть, мати народжувала майбутнього полководця під час грози. Але ще більш драматично те, що в цей самий час на замок напали татари. І от коли бабка-повитуха поклала немовля на чорний мармуровий стіл, вдарив грім. В результаті стіл тріснув, а баба оглухла. Тоді це пояснили як пророцтво: немовля має стати особливою людиною.

Відкриває наш марафон дуже таємничий Замок Паланок, що в місті Мукачеве на Закарпатті. Окрім легенд про підземні ходи, тут можна почути  і про хранительку замку, яка три роки відбивала облогу, і про княгиню Софію Баторі, яка пила людську кров та купалася в крові молодих дівчат і про багато іншого.

Але сьогодні ми розкажемо легенду про замкову криничку. Її задумав вирити там князь Федір Корятович (1396-1414). Зважаючи на те, що замок стоїть на високій горі і знаряддя праці в той час були примітивними, ідея з криницею була практично нездійсненна. За легендою, її рили дуже довго, а води все не було. Історія повторювалася з дня у день, а від цих копальних робіт замкові загрожувало руйнування. Коли князь Корятович не на жарт захвилювався, до нього прийшов чорт і запропонував «допомогу». Угода була така: в обмін на заповнення водою – мішок золота.

Князь радий би був пристати на пропозицію, але казна виявилася порожньою. З відчаю запропонував душу, але чорт відмовився: хотів лише грошей. Цю розмову підслухав один із лицарів князя і придумав, як можна обдурити лихого. Мовляв, мішок золота – поняття неоднозначне. Він може бути великим, може бути маленьким – але це все одно мішок золота. Так і зробили: вкинули у міх дві останні золоті монети і віддали чортові. Нечистий обурився і сказав: «Все одно води пити не будете!». На цих словах стрибнув у криницю. Кажуть, що з тих пір чути з глибини якісь звуки. То чорт виє від розпачу, що його обдурили.

Марафон легенд 

Чи не найцікавішими історичними пам’ятками в Україні є замки та фортеці. Якщо комусь пощастило відвідати хоча б один замок чи фортецю, той точно знатиме, як сильно руїни ваблять своїми таємницями. Майже кожна фортеця має своїх привидів. Майже із кожної прориті велетенські підземні ходи. Настільки гігантські, що там би проїхала ціла підвода із чотирма кіньми. Словом, легенд багато, а може, й не легенди це зовсім? Ми вирішили познайомити Вас з найбільш незвичними, цікавими оповідями про замки. Від сьогодні щодня буде публікуватись одна із легенд про українські твердині. 

Пропонуємо Вам також взяти участь у нашому марафоні! Розкажіть у коментарях легенду про один із замків, що Вам найбільше подобається, відвідайте нашу фотовиставку і отримайте листівочку із серії замки України! 

А якщо Вам нема чого розповісти - неодмінно відвідайте нашу виставку, щоб дізнатись багато нового! 

Екскурсії починаються щогодини з 10:00. 

Інтерактивні форми роботи з відвідувачем проводяться за попереднім записом.

Проект працює з 10.00 до 17.30, вихідний – неділя.

Адреса: м. Харків, вул. Пушкінська, 62, виставкова зала 2-го поверху.

Довідки за тел.: (057) 700-35-79

Дивіться більше фото за посиланням: https://drive.google.com/folderview?id=0B0zyP-CO-J3kUld0emdCb0pJUFU&usp=sharing